Улюблена мама

Малята вважають, що їх улюблена мамуся знає про життя все. Ставши першокласниками, вони починають сумніватися в інтелектуальній перевазі мами. Увійшовши до світу перших поцілунків і побачень, ми починаємо думати: мати про життя не знає нічого! І лише рокам до 30 розуміємо: треба було слухати маму!
Виховані теоріями Фрейда, ми знаємо: дівчинка копіює материнські жести, зразку спілкуватися з мужом і дітьми. Якщо мама в дитинстві недолюбила – не приведи Господь що буде. Гомосексуалізм, алкоголізм, мазохізм - представити страшно. Якщо перелюбіла – гомосексуалізм, нарцисизм, садизм (навіть думати боязнь).
Так вже виходить, що найтісніше ми пов'язані саме з матір'ю. Причини тут як біологічні (жінка виношує і народжує дитяти), так і соціальні (мати проводить з дитям весь час, тоді як батько працює). До того ж горезвісне «безбатченко» зустрічається набагато частіше, ніж батько-одинак. Додай до цього поголовно жіночий склад вихователів, вчителів, лікарів. Всіх їх ми більш-менш усвідомлено порівнюємо з мамою.
Мати проводить час з дитям в рутинно-повсякденних обов'язках: поміняти памперс, погуляти, зводити на укол, відвести в школу; тоді як батько, вимушений забезпечувати сім'ю, бачить чадо в основному по вихідних і частенько прагне компенсувати брак спілкування щедрими кишеньковими грошима, цікавим дозвіллям, маленьким святом непослуху.
Ось ми і сприймаємо маму як повсякденність, а папу як свято: мама забороняє, папа розважає. Різниця нівелюється лише до підліткового віку, а то і пізніше. Додатково, завдяки тому ж старикові Фрейду, ми взнаємо, що змагаємося з мамою за батькове кохання. Дійсно, дуже часто дівчатка незвичайно близькі з батьком і (Фрейд був прав!) прагнуть пов'язати своє життя з схожим на нього чоловіком.
У ранньому дитинстві ми беззаперечно слухаємося батьків, їх авторитет для нас незаперечний. Ставши підлітками, починаємо бунтувати. Спочатку по-дитячому - знімаючи на вулиці напнуту мамою шапку, «забуваючи» надіти теплі штани, нишком прогулюючи ненависну фізкультуру. Потім демонстративно розфарбовуємо особу всіма барвами веселки, ігноруємо комендантську годину, владнуємо істерики по приводу і без.
Інколи і ставши дорослими, сповна успішними жінками, що відбулися, ми багато що робимо наперекір тому, загалом, правильному, що говорила нам мамапрагнучи розірвати крихку, зв'язуючу нас пуповину і добитися остаточної і безповоротної незалежності, тоді як мама ніяк не хоче відпускати своє недолуге дитя: куди ж ти, маленький, світ повний бід!
Емоційна залежність укупі з холодністю взаємин наводять до сумних наслідків.
Мати Надії не посоромилася висловити одного дня свою дочку, що її народження було випадковим і небажаним, на відміну від появи в сім'ї її сестри Людмили. Дівчина щодуху прагнула заслужити на прихильність матері, але нічого, окрім необгрунтованих докорів, не добилася. Лише переступивши сорокалітній рубіж і обзавівшись внуками, вона змогла впоратися з комплексом провини перед матір'ю: «Я не просила, аби вона мене народжувала. Я допомагаю їй, як можу, допомагаю своїм дітям і внучкам. Прагнення заслужити на її кохання зробило мене сильніше, я багато чого в житті добилася, але не завдяки ній, а всупереч».
Всім нам материнство дається нелегко. І фізично, і морально, і, на жаль, матеріально. От багато чого доводиться відмовлятися. І лише ставши матір'ю, починаєш розуміти свою кохану, вимогливу, саму кращу мамусю, що стає самою кращою бабусею.
Автор: Світлана Гегер