Про покарання дітей

Діти. Чи не так, прекрасно, коли вони слухняні кожному твоєму слову? Коли що оточують в захваті від твоїх успіхів у важкій справі виховання. Коли ти будь-якої хвилини можеш бути упевнена, що діти абсолютно керовані і під твоїм контролем.
А якщо все трохи не так або з точністю до навпаки? Якщо діти не чують тебе і не прагнуть почути? Якщо їх нестерпно гучний рев або вимогливі крики викликають в тих, що оточують осуджуючі погляди і уїдливі репліки? Коли, відчуваючи своє безсилля, ти дратуєшся і злишся з кожною хвилиною все більше?
Як поступати тоді? Відповідь зазвичай проста: карати. До тих пір, поки праведним гнівом не остигне і не поступиться місце відчуттю провини або відчуттю справедливості, що відбулася.
Не йдеться про тих дітей, яким зростання, вага, вік і особиста мужність дозволяють відстоювати свої позиції без значного для себе збитку. Мова про тих, хто фізично і морально знаходиться ще в повній владі дорослих людей.
Проте ефективність покарань розходиться з цілями батьків тим більше, чим покарання жорсткіше і чим частіше застосовуються. І мало кому з батьків приходить в голову, що проблеми, які виникають пізніше в житті їх дітей, що подорослішали, вирушають своїм корінням в систему покарань, яку батьки застосовували до них у виховних цілях.
Чогось батькам неочевидна проста думка про те, що коханням і розумінням добитися слухняності легко і швидше, ніж будь-яким покаранням. І подібне нерозуміння тим дивніше, що всякий дорослий чекає відносно себе від тих, що оточують доброго приємного звернення, знаків уваги і кохання, бажає бути вислуханим, понятим і що незрідка пробачив. Ніхто з батьків ні в щонайменшій мірі не бажає бути покараним за свої помилки, невдачі і прорахунки, яких в житті кожному трапляється зробити немало.
Проте, своїм рідним дітям ті ж дорослі відмовляють в м'якому і поблажливому відношенні, обрушуючи на них тягар докорів, образ і покарань. На жаль, батьки рідко утрудняють себе задуматися над тим, що дитя відчуває в такі хвилини.
Образа, гнів, лютий протест охоплюють душу дитяти, коли його карають. Але саме руйнівне відчуття зі всіх – це страх, супутник беззахисності. Дитя, навіть найменше, розуміє, що він безсилий відвернути від себе покарання, пояснити невдоволеним і розгніваним батькам мотиви своїх вчинків або причину своєї провини: його ніхто не чує і не бажає чути, йому ухвалюють вирок і карають. З кожним грубим словом, ляпанцем, ударом або забороною в душу дитяти вповзає, як змія, і звиває там гніздо на довгі роки страх – що леденить і терзає, спотворює особу і характер.
Оселившись в дитячій душі, страх довго не покине її. Під впливом страху дитя починає винаходити способи уникнути покарання, зменшити його або хоч трохи відстрочити. І першим рятівним засобом стає брехня. Маленька і більше, чим краще вона виручає, тим частіше до неї удаються, і ось вже брехня стає звичкою. Під руку з брехнею приходять лицемірство і хитрість, а від них і до підлоти один крок. Із стосунків між батьками і дітьми зникають довіра і відвертість, їх змінюють байдужість, відчуження, а незрідка і відкрита ворожість.
Коли діти стають дорослими, батьки часто намагаються повернути втрачену близькість і взаєморозуміння, але дитя, найчастіше вже не потребуючи цього, не йде на контакт, довіра не відновлюється, близькість не виникає.
Пригнічуючи волю дитяти, не уміючи і не бажаючи чути дітей, розцінюючи як капризи дитячі бажання і прагнення, не зважаючи на них, не дозволяючи дитяті поступати по-своєму, батьки створюють міцний фундамент для майбутніх проблем як в стосунках зі своїми дітьми, так і для самих дітей.
Позбавлений права на самостійні вчинки, що дають можливість виразити себе, дитя ніколи не стане сильною особою з розвиненим відчуттям відповідальності за себе і інших, не буде здатний сам приймати рішення і реалізовувати їх.
Автор: Надія Боєва